Повний жбан статків, або дещо про малі боднарні вироби

Жодна старовинна казка не обходилась без боднаря – майстра, який виготовляв бочки, діжки та інші ємності для зберігання рідини та сипучих, як ось меду чи круп. Бо який Михайло клишоногий без діжки меду чи Баба Яга без ступи? Навіть мудрий давній грек філософ Діоген ще у IV ст. до н. е. обрав діжку як житло.

Отож-бо, адже ремесло боднаря вимагає спеціального вміння та знань. Адже, залежно від призначення бочки, обирають деревину осики чи дуба.

Та й сам процес виготовлення вимагає неабиякої сили! Спочатку чітко за розмірами виготовляють клепки. Потім на спеціальному пристрої майстер збирає їх та скріплює металевими обручами. І хоча сьогодні в побуті бондарські вироби (діжки, бочки, цебри) майже повністю витіснили аналогічні ємності з металу чи пластмаси, та яка лазня без справжньої дерев’яної діжки? Та аж ніяк без неї не обходяться у виноградарстві чи соляних криницях, коли металеве відро моментально ржавіє.

Карпатському регіоні гобеленство є традиційним серед ремесел. Воно і зрозуміло: набагато комфортніше дивитись на рукотворне диво – витвір майстра, ніж на звичайні фабричні шпалери. До того ж ткана картина є ознакою респектабельності, багатства та розкошів. А льняні і вовняні нитки подарують справжній дотик природи, зігрівають душу і створять неповторну атмосферу краси.

Мудрі люди кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки». Бо писанка – це зашифрована в орнаменті, знаках, кольорах і символах енциклопедія цілого роду, розповідь про життя-буття людини. Насамперед – гуцульська, не дарма вчені її вважають найскладнішою для розуміння.

Якщо людину насправді Бог створив із глини, то першим він вдихнув життя у гуцулів. Тому вони чи не єдині донині так дбайливо бережуть традиції гончарства. Й донині чудові керамічні вироби виготовляють у Коломиї, Косові, Кутах, Пістині. Причому кожний виріб відрізняється кольором глини кожної місцевості та «почерком» майстра.

Такою собі «візитівкою» Гуцульщини є одяг, точніше, кожушок-безрукавка, вишивана сорочка, штани – холошні чи крашениці, суконна куртка – сардак, вовняні шкарпетки, запаска (фотка) замість спідниці. Усе виготовлено з овечої вовни. У цьому «діти гір» не відрізняються від польських гуралів, кавказьких горців, німців Тиролю. Хоча чи навряд вони навіть підозрюють про їхнє існування.

«А я бісер насиляю – любка свого ожидаю»

Гуцульські вироби з бісеру мають неповторний орнамент, колорит, місцеві назви. Так, заокруглений багатий комірець з різнобарвного бісеру на Гуцульщині називають «силєнка», сучасна модель подовгастої форми – «ґердан», інші назви старосвітські назви бісероплетіння – «решітка», «лапка».

Та найбільше поширені «ґердани» – сплетені з різнокольорових намистин ажурний комірець. Залежно від техніки виготовлення прикраси походить назви: силянка, силєнка, – від «силити», тобто «низати» на нитку кінський волос; плетінка, ґердан – це вже ажурна прикраса різної ширини.

Майстрині сплітають бісер смужками різних кольорів і узорів, поєднуючи з кількома низками скляного намиста, коралів, зґардами.

Сир створили боги, а коників з нього ліплять гуцули

Сир для гуцулів – другий хліб, а, можливо, і перший. Адже на полонині пшениця не росте, а ось сир із молока пастухи роблять постійно. Колись давно красень–леґінь заради розваги чи як оберіг зліпив із сиру першого коника чи корівку, овечку, не суть важливо. З того часу сирна пластика для «дітей гір» стала одним із видів творчості, а вчені вважають її унікальним явищем у народному мистецтві України.