Дорога робить черговий поворот, і раптом відкривається дивовижний пейзаж: на зелених схилах Стрипи затишно розкинулись будинки, а посередині на своєрідному острівці ґонорово вознесла до неба свій шпиль ратуша.
Постало місто з глибин весняних вод
На думку польського дослідника, Бучач започатковано у ХІІ ст. представниками двох старовинних родів бучацького гербу «Абданк» і «Пілява», від них, мовляв, і дістав свою назву, а згодом перейшло до роду Потоцьких. «А як піти ще глибше у віки, то ця стара оселя своїми початками сягає староруських княжих часів», – зазначає він. Отож і назву свою успадкував від старослов’янського слова «буча», тобто «вода напровесні, бистрина і глибінь», що точно відображає навколишній ландшафт.
Й досі над містом височать руїни старовинного оборонного замку. У 1672 р. турки на чолі з султаном Магометом ІV взяли його в облогу. І хоч мужньо билися воїни на чолі з дружиною(!) брацлавського воєводи Тереси Потоцької, місто було захоплено, пограбовано та спалене. Того ж року було підписано ганебний бучацький трактат, за яким Поділля відійшло до Туреччини.
Друге життя Бучач отримав у ХVІІІ ст. завдяки графу Потоцькому. Саме тоді за графські кошти у центрі архітектор Бернард Меретин збудував ратушу, а фасад прикрасили кам’яні скульптури роботи Іоганна Георга Пінзеля. Та невдовзі виникла пожежа, майже все містечко разом із монастирем оо. Василіан було знищено. Пошкодив вогонь і дивовижні скульптури галицького Мікеланджело, як згодом краєзнавці охрестили Пінзеля.
У виданому в 1880 р. у Варшаві «Географічному словнику земель королівства польського та інших країв слов’янських» зазначалось, що неподалік Бучач колись розташовувались золоті копальні, що належали Емілії та Артуру Потоцьким. Та, певно, жила швидка вичерпалась і про золото вже не згадують.
Чоботи на «одно копито»
На початках це був «городок» ремісників, які здебільшого працювали на князя. За часів Польщі становище городян, як і розвиток міста в цілому залежали від ласки власника міста. Ситуація змінилась у другій половині ХІV ст. із наданням Бучачу Магдебурзького права (1393 р.), що давало різні привілеї ремісникам та купцям. Міщани почали обирати старшин на чолі з посадником (бурмістром). При ньому діяла міська рада – магістрат. До речі, саме бурмістр правив суд. Ремісники ж об’єднались у цехи. Кожний цех мав свій прапор і печатку, що зберігалась у дубовій скрині (скарбонці) разом із книгою видатків та прибутків. Обрані цехмістри зі старшиною слідкували за якістю виробів та визначали ціни, опікувались вдовами у випадку смерті майстра.
Бучач прославився своїми шевцями, котрі зуміли взути у свої чоботи не тільки Буччачину, але й Підгаєччину, Чортківщину, Бережанщину, продаючи взуття на всіх навколишніх ярмарках. До речі, чоботи шили вручну, всередину встеляли саф’янову (із вівці, кози) шкіру, аби під час ходи вони рипіли, а щоб цокали, підошви підбивали залізними підковками. Виготовляли як прості, так і польські чоботи. Перші ще називались «на перезуття» або на одно копито, бо їх можна було взути на будь-яку ногу, закотивши на потрібну висоту м’якенькі халяви.
Тим часом польські шили на праву та ліву ногу з твердими, під коліно, халявами. Після Першої світової війни шевський промисел почав занепадати, бо з’явилось фабричне взуття. Та селяни ще довго охочіше купували зшиті вручну юхтові чоботи. Крім того, у місті було чимало кушнірів, що вичиняли овечі шкіри та шили кожухи і шапки.
Тканина з чистого золота
А ще тільки в Бучачі, і більше не тільки в Галичині, але й в Україні, ткали макат (пояси): на світових виставках у Чикаго та Парижі їм присуджували золоті медалі. Ткальня містилась далеко за містом, на «Папірні», і належала графам Потоцьким. До речі, вміли ткати їх лише дві бучацькі родини – Нагірянських та Чекановських, але вони тримали у секреті технологію виробництва. Макат ткали з чистого індійського, китайського та японського шовку, інколи додаючи золоту чи срібну нитку. Тому вироби коштували так дорого: перед Другою світовою війною 1 кв. м золототканої тканини вартував від 150 до 200 доларів – стільки просили за 1 морг (0,56 га) поля! Після приходу більшовиків на унікальних верстатах ткали рушники з конопель.
Та повернемось у кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Щочетверга місто ярмаркувало. Ще вдосвіта мурованими дорогами до великої та малої торговиці поспішали селяни, міщани, купці. Не дарма саме в Бучачі представники експортової фірми «Поділля» купували свиней на м’ясо і відправляли до Праги та Відня. Утім, продавали все, що росте чи живе на щедрій галицькій землі, – живність, овочі, фрукти, крупи і крупки, сир, масло. По річці справляли баржі зі збіжжям. До речі, торгівля збіжжя і плодами землі в Бучацькому повіті належала до найпоширеніших у Галичині. Не дарма місцевих купців вважали найбагатших на Поділлі.
Чотири мости і десять назв однієї вулиці
Тим часом р. Стрипа двічі огинає місто та ділить на дві частини, з’єднані трьома мостами: Палацовим, Гімназійним та Чорним. За містом був ще четвертий, залізничний, що стояв на височезних кам’яних стовпах, тримаючи колію до Чорткова та Гусятина. Міст і 260-метровий тунель побудували у 1882-1884 рр. італійці. Побудували на славу, адже вони витримали, хоч і зазнали пошкоджень у період двох світових війн. На лівобережній частині міста до кінця Першої світової війни за Палацовим мостом знаходились державні та громадські установи – магістрат, суд, пошта та приватні – гімназія, жіноча вчительська семінарія тощо. На правобережжі розташовувалась зведені у ХVI-ХVIIІ ст. міська ратуша, костел св. Станіслава, Миколаївська та Покровська церкви, головна єврейська божниця. У 1924-1925 р. напроти церкви Покрови Св. Богородиці побудували дитячий захоронок (садочок), яким опікувались монахині. Щороку його відвідувало понад сотня діточок із міста та с. Нагірянка. Напередодні Другої світової у місті було аж 3 копані (футбольні) команди – українська, польська та єврейська, котрі постійно між собою змагались.
По центру міста тягнеться головна вулиця, у різні часи вона називалась по-різному, зокрема, у 1845-1898 рр. – «Королівка» (або «Королівська»), мовляв, нею вертався з Відня польський король Ян Собеський. Та коли з’явилась залізниця, у просторіччі її «перехрестили» на «Колійову», хоча офіційно у 1908-1909 рр. міська рада, до якої входили поляки та жиди, перейменували на вулицю Анджея Потоцького. За роки польської окупації у 1920-1939 рр. вулиця тричі змінювала назви: частина від ринку до залізниці – А. Потоцького, від ринку до Покровської церкви – «3-го Мая», а від церкви до Чорного мосту – «Грунвальдська». З приходом більшовиків у 1939 р. її перейменували на Івана Орлика, за німецької окупації – Bahnhof (станція), а після війни – ім. Леніна.
На завершення як не згадати, що у Бучачі недовго мешкали батьки тоді ще з маленьким Зігмундом Фрейдом. Та у 1860 р. родина через фінансові труднощі перебралась до Відня. А ще у цьому чарівному місті народився відомий український етнограф, фольклорист і мовознавець, член-кореспондент Петербурзької, академік АН України (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської Академії наук Володимир Гнатюк і всесвітньо відомий єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (1966 р.) Йосеф (Йосиф) Аґнон Шмуель.
Джерела:
«Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник» (ред. колегія – Михайло Островерха та інші), Нью-Йорк – Лондон – Париж – Сидней – Торонто: НТШ, Український архів, 1972 р., т. XXVII., 944 с.;
«Buczacz: Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», Варшава, 1880 р., том 1, ст. 433 (переклад);
«Калейдоскоп минулого», ст. 442
«Бучач і його міщанство» (нарис), ст. 452-472.
Інформацію можна використовувати з посиланням на сайт: http://www.okraina.com.ua/
Туристична фірма «Окрайна»