Без топірця і люльки гуцул не гуцул
Одне з рукотворних див Карпат – одяг гуцулів. Закохана до нестями у цей гірський край та його жителів письменниця Ольга Кобилянська так описала у новелі «Оригінал» вбрання красеня-леґеня: «Двері вiд хати створилися i вийшов, трохи зігнувшись, молодий гуцул iз сокирою, закиненою недбало на плечі, та й поглянув, задуманий, у далечiнь.
Високий, гибкий i крiпко збудований, як усi його одноплемiнники, мав вiн лице чудно гарне… Його чорне волосся було, як є звичай, пiдстрижене до брiв i закривало чоло.
Його одяг пiдносив красоту його тiла. Червонi холошнi й бiла як снiг сорочка з вишиваним ковнiром i рукавами, з-пiд котрих видко було крiпкi, жилуватi рамена. Груди, шия й руки були окрашенi срiбними й мосяжними ланцюгами та хрестиками, а широкий пестрий ремiнь обвiшаний наперсточками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружжя».
Це і не дивно, адже одяг не тільки відображає приналежність до певного класу, але уособлює та відображає рівень культури цього краю, які ремесла та рукоділля розповсюджено. Тому, перш за все, одяг гуцулів добре пристосований до умов високогір’я.
Повсякденне чоловіче вбрання складалося з тунікоподібної сорочки з домотканого полотна, штанів із грубого полотна («поркениці») або сукна – червоного («крашениці»), іноді чорного або білого («холошні», «гачі») кольору. Сорочку носили поверх штанів, підпоясавши широким ременем («чересом»), за який обов’язково заткано люльку, шкіряний гаманець («мошонку»), а на ремінці чи ланцюжку підвішано складений («бганий») ніж. Взувались вони у шкіряні постоли. У закинутій за плече шкіряній торбі («тобівці») гуцул тримав люльку та тютюн. Поверх сорочки недбало накидали хутряну безрукавку – кептар, що спереду по плечах, клинах і часто по швах був оздоблений сап’яновими нашивками, мосяжними прикрасами, а поверх кептаря – верхній одяг. А завершував образ чорний капелюх («крисань», «кресань»), прикрашений нашивками, узорними мосяжними бляхами або різнокольоровими шнурками («байорками»).
Святкове вбрання гуцулів складалося з таких же речей, проте пошитих із добротної тканини, багатше оздоблене вишивкою, шкірою чи сап’яном, мосяжними прикрасами. Необхідними елементами святкового вбрання були «порошниця» (для пороху) й тобівка. Скажімо, на грудях одяг обшивався вовняними шнурами, з-під коміра звисали червоні китиці («дармовиси»). Крисань старших чоловіків теж оздоблювали кольоровими шнурами, а молодих хлопців – пір’ям півня або пави, волічковими китицями. Головний убір тримався завдяки ремінцю з червоного сап’яну («підборідь»). Завершував ансамбль топірець, а у літніх чоловіків – палиця. Не дарма є приказка: «без топірця і люльки гуцул не гуцул». Зимою чоловіки вдягали довге пряме з високим коміром пальто з сукна – «манту», а на голові носили шапки – «клепаню», «шлик», руки ж ховали у вив’язані з вовни рукавиці.
Утім і жінки повсякдень вбиралися у сорочки з уставками, дві запаски, підпоясані вовняним поясом («попружкою») або ремінцем («букурія»), поверх сорочки, як і чоловіки, вдягали кептар. Та яка жінка не хоче бути гарною? Отож на шиї молодиці носили кілька разків скляного намиста («лискавки»), кольорових пацьорків, хрестик, прикраси з кольорового бісеру («силянка», «гердан»). Під кептар або поверх нього через плече перевішували вовняну торбу («дзьобня»).
Ясна річ, своє святкове вбрання жінки оздоблювали багатше. Уставки або і весь рукав сорочки вишивався багато й пишно. Звичні прикраси доповнювало намисто з ягід гірської рослини («клокічки») та металеві згарди, в ухах носили ковтки.
Заміжні молодиці голови покривали очіпком, на який накладали домоткану намітку або рантух із фабричного полотна. Поверх такого завою накидали ще й квітчасту хустку та зав’язували її на потилиці. Лише в урочистості молодиці вбирались у «дротяні» запаски (тобто переткані сухозлоттю), а дівчата – у спідниці з темно-синього сукна («сукня»). Запаску або спідницю перев’язували волічковою попружкою або шкіряним вузьким ременем («букурійка»). Часом з боку кокетливо могла звисати довга яскрава червона хустка. Зверху на святковий одяг накидали досить архаїчний плащ, що спереду застібався металевими пряжками («чепрагами»). Взимку жінки взували постоли (зрідка чобітки на високих підборах із підківками) з білими вовняними «ногавицями» – своєрідними панчохами, що сягали вище колін, а у будень – постоли з онучами. Поверх кептаря вдягали довгі, підбиті хутром сердаки («підбіяка»), а взимку – кожухи.
Турфірма організовує майстрів на корпоративні фестивалі:
організація майстрів та проведення майстер-класів на пейзажній ділянці серед гір в Івано-Франківської області;
організація майстрів та проведення виїзних майстер-класів з Івано-Франківської області;
декорування території в етнічному стилі;
прокат старожитностей;
прокат дерев’яних конструкцій (столи, лавки, гуцульські огорожі, драбини, острови).
Інформацію можна використовувати з посиланням на сайт:
http://www.okraina.com.ua/
Туристична фірма «Окрайна»
http://www.okraina.com.ua/tours/korporatyvni-tury/