Еротика й селянський побут у гуцулів.
Насолода коханням і насолода смаком їжі в еротичній культурі українців дуже тісно переплетені. Це просліджується в українських народних прислів’ях: «Несолоне їсти – як з немилим цілуватися»,«Хай борщ без сала, аби душа пристала», «Хоч хліба ні куса, аби до чорного вуса». Неоднозначне ставлення до кохання з точки зору моралі. Дохристиянська культура, сліди якої дотепер мають вплив на побут гуцулів, визнає кохання, як вищу духовну насолоду і надбання. Праслав’яни поважали і шанували Леля – свого бога кохання. Натомість, християнська етика, що змінила первісну культуру, категорично визначає любов тілесну за спокусу і зло від диявола. «Тіло не для розпусти, але для Господа» [Перше посланіє Павла до Коринтян, 6, 9]. Єдине, чим можна виправдати тілесні стосунки, це продовження роду – рахують священики. Але, як відомо, любов і голод керують життям. І справжня українська народна культура змогла об’єднати і органічно переплести природні почуття з категоричними церковними канонами. Прадавні народні традиції, пануюча мораль християнства, національній темперамент сплелися воєдино, утворивши реальний еротичний узагальнюючий портрет українця та українки. В цьому сплетінні природи і культури народилась своєрідна народна цнотливість, що знайшла відображення в прислів’ї: «Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою». Вибірковість в коханні, осмислене ставлення до особистих почуттів – це те, що єднає побутову культуру гуцулів з культурними традиціями інших народів: краще бути голодним, ніж їсти будь що; краще бути самому, ніж жити бозна з ким. Такого роду екскурсію ви зможете прослухати прийнявши участь у турах на травневі свята в Карпатах.
Еротична магія у ігрищах весільних
Весільне дійство усіх територій, населених етнічними українцями, завжди включає фазу карнавально-сміхових обрядових дійств, що в пародичній формі імітують окремі епізоди справжнього обряду або, ховаючись за асоціативністю двомовністю натяків і загальноприйнятих жартів, органічно вплітається в низку інших веселих пустощів: «цигани», «катання на візку», жартівливе купання тощо. Безумовно, що в цих забавах наявне яскраве еротичне забарвлення. В загальній атмосфері веселощів і пустощів утворюється атмосфера певної свободи і розкутості, яку ви зможете відчути відпочиваючи у Карпатах. За результатами досліджень на українських етнічних весіллях часто розігрується дійство «жито молотити», що в різних варіаціях було зафіксовано на територіях від Слобожанщини до Підляшшя.
Узагальнений весільний сніп заносили на дівоч-вечір. В деяких місцинах його прикрашали червоними квітами і стрічками, називаючи покрасою. В словнику Б. Грінченка ця назва визначається як: «кривава пляма – доказ цнотливості молодої», «червоний клапоть тканини на великій палі, що виставляли біля хати молодої на знак її незайманості», «символічний сніп, що послуговує в ритуалі обмолочення жита під час весільних обрядів». За різними варіаціями молодики імітують обмолот жита і за оплату правлять символічну «горілку», наприклад: роблять гойдачку і, посадивши на неї молодицю, розгойдують чимдуж, щоб сорочка обліпила тіло, а нижня частина тіла почала оголюватися. І роблять собі такі оглядини. Деколи, як дозволяли звичаї, молодиці могли лати в ряд, піднявши ноги, калатаючи ними у повітрі, що імітує роботу жатки. Тоді чоловіки кидали на них снопики, а з під них вигрібали солому. Віддаючи дань технічному прогресу, в останні часи таке дійство почали називати «комбайн».
Дещо іншим змістом наповнені популярні ігрові сюжети «Ступа», «жорна», «коропушка» ті подібні. В них є явна алегорія до статєвого акту, дещо замаскована колоритом патріархально-традиційного землеробства. Весільний соромницький фольклор досить конкретно ототожнює символіку користування ступою. Тоді, як пест (ступак) є символом фалоса, то сама ступа ототожнюється з жіночим дітородним органом. Драматургічний сценарій таких дій базується на схожості одноманітних поступових рухів з діями під час статевого акту. Це яскравий приклад техногенно-еротичного соромницького фольклору.
Зачаровування на любощі тирличем жовтим (джинджура)
В любовній магії карпатського краю активно застосовували трав’яні зілля і напої, де найпопулярнішими інгредієнтами послуговували любисток і тирлич (джинжура – Gentiana lutea). Визначено, що тирлич був популярним не тільки в Прикарпатті, але й по всій території етнічної України. За дослідженнями Дмитренка М. (Дмитренко М.К. 2007 р.) відомий такий наговор, що промовляється під час варіння любовного зілля: «Терлич, терлич! Десятьох поклич, а з десяти – дев’ять, а з дев’яти – вісім, а з восьми – сім, а з семи – шість, а з шести – п’ять, а з п’яти – чотири, а з чотирьох – трьох, а з троїх – двох, а з двох – одного, та найкращого. Як зілля дуже кипить – милий над деревом летить. Як не дуже кипить – о половині дерева і так поб’ється».
За повір’ями, терлич входить в склад червоної мазі, якою відьми намащують собі пахви, коли відлітають на шабаш. Одночасно відомо, що нечиста сила боїться тирлича, тому таке любовне зілля освячують в церкві і вкладають до колиски з немовлям. Дівчата вірять, що, шукаючи навесні кущики цієї рослини – вони одночасно шукають собі кавалерів. Скільки кущиків знайдуть – стільки матимуть кавалерів цього року. Особливо сильний тирлич можна знайти в ніч проти Івана Купали на Київській Лисій горі. Проте, щоб зберегти силу рослини – попередньо слід знайти і за всіма правилами викопати іншу рослину – Плакун (Lythrum salicaria). Обряд зачаровування у формі гри буде проходити під час травневого туру в Карпати.
За гуцульськими традиціями з тирлича готують не зілля, а напій. Рослину заливають холодною чистою водою та настоюють одну ніч. Деколи готують вино з джинжури: заливають рослину червоним вином і лишають на кілька тижнів. (Болтарович 1990 р.)
«Ой хто чичком джинжуровим собі личко миє,
То той буде найфайнішим на всю Коломию.
А хто випив того зілля, що із черногори,
Він забуде тую хижу, де жиють дохтори.» – так співають на Коломийщині.
Храмові свята на Гуцульщині
Храмові свята в житті гуцулів не сприймаються повноцінно релігійним дійством. Не за сповіддю (покутами) вирушають вони в дорогу до святих місць, а щоб долучитися до чудотворної магії святого храму, торкнутися святих мощей, набутися цілющої святої сили, визнаної між людьми за цим місцем. Сповідь є тільки одним з елементів цього дійства, яка привертає людей певною анонімністю відвертості до стороннього малознайомого священика.
Головною метою відвідування храмів для гуцулів є можливість спілкування з родичами, знайомим і незнайомими людьми різного віку, статі, соціального походження, тощо. Храмовні традиції скоріше нагадують народні гуляння, що дотримуються певної стриманості з оглядкою на релігійне джерело їх виникнення.
На це показує традиція везти з собою «на храм» силу-силенну домашнього харча: голубці, пироги, юшку, різні напої. Причому цей харч не тільки підносили в церкви, але й розкладали на могилах (земний храм) під церквою, де сідали пригоститися самі, а часто запрошували в компанію знайомих і незнайомих людей. Під час служби божої люди під церквою наїдалися «як бог велів», проте без забави та музик.
Не тільки гості набувалися храмом на цих святах. Місцеві газди запрошували до себе додому священника на храм та родичів або просто знайомих. Такі храми по хатах відбуваються значно розкутіше: є скрипка, є жарти, є танці, є сміх і веселощі. Люди радіють, що дочекалися того моменту і мають нагоду зустріти старих і нових знайомих, погуторити, взнати далекі новини. До війни такі храми відбувалися по кілька днів поспіль.
Молодь не втрачала можливості свого спілкування. На храмових святах існувала унікальна нагода побачити своїх однолітків, знайти собі друзів, подруг або навіть кохання. Молодь намагалася по можливості позбутися уваги громади, тому зустрічі відбувалися напів крадькома, або при мовчазній згоді старших. На тих сходках співали, танцювали, їли, пили горілку, знаходили любасиків або любилися з милими.
На храмові свята приходила сила силенна старців, калік та ливарників. Люди дуже полюбляли слухати стародавні байки та пісні, що співали ливарники.
Крім гуцулів на храми прибувало багато різного люду. І кожен віз щось своє: яблука, черешні, горіхи. Пекарі везли калачі та струнці. Ковбасники – печені та варені ковбаси. Флоєраші – брали флоєри та денцівки. Було на храмовах повно образів, оберегів, книжечок по гаданню та ворожінню. Одним словом, храми на Гуцульщині – це народний ярмарок і гуляння, що лише зовні покрито церковним пологом.
Жартівливі народні оповідання «небилиці».
Відшукувати жартівливі народні небилиці нелегка справа. Соромницкі оповідки не розказують чужинцям. Лише серед своїх, в колі давно знаних товаришів чи сусідів можна почути оповідки про те, як сикиляються дівки та чоловіки або інші масні теми. Ось одна з таких небилиць:
«Як шукав я собі роботи, вуса ще не росли, але вже парубкував. Та роботи для парубка не було, хоч і за дешево шукав, а дівок брали і ціну хорошу давали. Грошей вже не було, узяв я тоді в одної дівки одяг і убрався в нього, і став чисто, як дівча. Одна бариня шукала горничну і питає, чи піду до неї робить за сто карбованців. Я й пішов.
Приставили мене ще до двох дочок панських. Раз ввечері вони почали сикилятися, вилізли одна на другу, а я сижу. Тоді вони і мене кличуть – чого ти там, ходи до нас. Я кажу, що якби зверху мене пустили – я б сикилив. Ну то й виліз я на неї та відсикилив., а вона каже, як гарно я сикилю і який здоровенний секіль маю. Я відказую, що коли йшов на роботу, то все секіль натирався від спеки, от і виріс великий. Одну одсикилив і друга хоче. Тоді я і її одсикилив. Вони побачили, як я то браво роблю і все мене зверху заставляли.
Прожив я там довгенько. А пан дивиться – дочки його гладшати почали. Тоді він одну посадив на табурет і бачить, що вона не ціла вже. Тоді другу провірив. Бариня каже: «Того вони гладшають, бо хтось до них нишком ходить.» Тоді мене на табурет посадили… Як умів дурив, якось викрутився. Дожив з ними до году і розщитався».
Насправді, пустотливе сикиляння – безневинна дитяча іграшка. Доросліші дівчатка та парубки переходили до більш серйозних стосунків.
«Притула» – парубоча та дівоча гра у любощі.
Шпіка Марфа (1908р.) з Полтавщини так повчала молодь:
– Хороша дівчина – вона із хлопцем спит. Як не спит з хлопцем, кажуть, що вона і не дівчина.
Мої батьки мали хату і в мене холодна хата була. Спала з хлопцями, гуляла з ним від своїх батьків. Дуже поважали і мене батьки і я їх.
Було таке, хоче дівча з хлопцем спати, а нема де. То до мене йшли із своїм хлопцем. Батьки не лаялись – тоді мода така була.
Було такє, що одна дівчина з своїм хлопцем в мене десять місяців спала. І я спала і вона. Таке наше цнотливе життя тоді було.
Після весілля, бувало, дружби з дружками йшли спати. Чи на досвідки хлопці приходили до дівчат, що пряли. Після опівночі стелили сіно і на нього всі лягали. Найбільше саме на досвідках дівчата впадали в тяж. Таку дівчину називали накриткою, а її дитину – байстрям.
Попри те для дошлюбних стосунків існувала своя техніка сексуальних ігрищ – притула. Як розказує Марфа, це така просто гра. Хлопець вилазе на дівчину і вони стулюються животами. Більш нічого не роблять, бо бояться слави і щоб честі дівочої не загубить. І грати в неї можна скільки хочеться, поки собі не поберуться.
Така гра не вважалася серйозними стосунками, навпаки, дівка має давати притулу хлопцю без зайвих проблем. А має тільки вміти вберегти свою калину – честь дівочу. Якщо дівка не дає хлопцям притулу, то «хлопці цуратись будуть» або глумитись з таких дівок. І горе тій дівчині, що не навчена на притулах, бо її обманути можуть. Та й хлопцеві треба досвіду набратись, щоб в шлюбну ніч спромігся на своє. Бо, як досвіду забракне, то дівочу калину прийде забирати перший дружба (староста, сват).
Після таких оповідань важко уявити собі життя гуцулів, як лінійну модель поведінки, що вписується в чітку схему. Зрозуміло, що різноманітне життя цього народу доволі багатогранне і не вкладається в одну єдину модель цнотливої поведінки.
Турфірма «Окрайна»
Прослухати екскурсію по еротичній тематиці на Гуцульщині та стати учасником ви зможете прийнявши участь у травневому турі: «Май у любощах гуцульських»