100 років тому легендарним містом прокотилась шлюбна лихоманка: дівчата полювали на кавалерів під час бальних забав, усіляко заманювали чоловіків на вечори для старших кавалерів. Нині часи не ті, та й звичаї змінились…
Ярмарок наречених
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя молодь Станислава шукали собі пару на балах, карнавалах, танцювальних вечорах. І організатори забав намагалися, щоб серед гостей побільше було неодружених чоловіків, бажано заможних, представниці прекрасної статі незадоволено закопилювали губки. От який відгук про бал у міському казино (нині вул. Незалежності, 12) надрукувала газета «Кур’єр станиславівський» у 1907 р.: «Турботливі мами і їхні старші дочки нарікали, що на цьогорічних забавах було багато офіцерів, студентів, але чоловіків «зі статусом», які могли б одружитися, майже не було». А у 1910 р. газета помістила на своїх шпальтах жартівливий вірш «Зітхання панянки після карнавалу», в якому панянка скаржилася, що під час забав кавалери охоче фліртували, проте жоден так і не запропонував одружитися.
Не дивно, що у 20-тих роках минулого століття більш популярними в місті були старокавалерські вечори. Затятих холостяків на них заманювали всіма правдами й неправдами, та насамперед смачною їжею. «Вечір той присвячуємо веселій забаві й найліпшим смаколикам: м’ясо, дичина, солодощі, відповідна кількість міцних напоїв» – рекламувала один із таких вечорів місцева преса у 1928 р. До речі, декорувати залу допомагав сам Станіслав Треля, архітектор, що спроектував сучасну міську ратушу. Від гостей вимагалося подбати про свою зовнішність і нарядний одяг. Вхід на забаву коштував 5 злотих, а для студентів – 2. Частину виручки нерідко використовували на благодійність.
Шлюбні закони та «державний» посаг
До 1918 р. у Галичині діяло австрійське шлюбне право, що містило чимало незвичних, як для нас, положень. Отже, перешкодою для укладення шлюбу вважали постійну статеву неспроможність чоловіка. Проте, якщо так сталось уже під час сімейного життя, це не могло спричинити розірвання стосунків. Чоловік вважався офіційним главою сім’ї та відповідав за ведення всіх справ, але був зобов’язаний надавати дружині належне утримання.
Важливим законодавчім пунктом був посаг – майно, що передавалося чоловікові дружиною або її родичами. Якщо приданим були гроші, чоловік мав на них повне право. Та коли це були маєтки чи інші нерухомість, власницею залишалася дружина, але чоловік мав право в них проживати і користуватись усім майном. У разі банкрутства чоловіка дружина мала право вимагати повернути їй виправу.
Офіційне законодавство ще містило поняття «зустрічний посаг» – тобто те, що надавав наречений чи його родичі нареченій для примноження її віна (виправи). До речі, шлюбне право передбачало ранковий дарунок, т.б. вранці після весілля зобов’язував законом(!) чоловіка подарувати щось своїй дружині.
Існували й моральні правила для одружених. У 1909 р. газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала пораду заміжнім жінкам: «Коли чоловік покохає жінку, то віддає їй усього себе, виконує її бажання у всьому, що є гідним і розсудливим, оточує її опікою і турботою, вдягає її, оплачує її борги, годує. Однак він також прагне нагороди. І як же жінка може винагородити чоловіка? Як може втримати те становище, яке їй надав люблячий чоловік? Нехай гарно вдягається для чоловіка – не для чужих людей. А коли помітить охолодження чоловіка до себе, хай завоює його повторно, але не провокуванням ревнощів, а лише поблажливістю і добротою».
У ті часи складно було вийти заміж без посагу, тож у 1873 р. на честь заручин австрійської принцеси Ґізели, доньки цісаря Франца-Йозефа, і великого князя баварського Леопольда у Станислові для бідних дівчат заснували спеціальний грошовий фонд. Сума «державного» утримання становила 200-300 корон і щорічного розігрувалась. Але претендувати на нього могли лише уродженки Станислова, до того ж працьовиті й «добрих звичаїв»; також вимагалось представити магістрату метрику про народження та лікарське свідоцтво щодо стану здоров’я щонайменше за 15 днів до розіграшу. Релігійні переконання претендентки до уваги не бралася. Розігрували гроші понад 40 років, аж до 1914 р., однак із 700 дівчат-претенденток щастя всміхнулося лише 41-ній.
Пристаркуваті кавалери й панни
Характерно, що в ті часи суспільство різко засуджувало людей, котрі не поспішав під вінець. Старі панни ставали мішенню для образливих жартів: їх вважали зловредними й дратівливими, схильними пхати носа у чужі справи. Мовляв, вони вирізняються навіть зовнішні через надмірну блідість, шкірні висипання і «схильність до постійних зітхань».
Громада не церемонилась й зі старими кавалерами: їх звинувачували у не виконанні свого обов’язку перед суспільством – бути добрим господарем, чоловіком і батьком. У 1911 р. «Кур’єр станиславівський» надрукував замітку «Невиправні старі кавалери», в якій наводилися причини, чому чоловіки довго не одружувалися. «Я заможний, закохався в убогу панну і заручився, – розповідав один з холостяків. – Захотів випробувати свою майбутню дружину і незадовго перед шлюбом повідомив їй, що втратив весь свій маєток у спекуляціях. На наступний день вона повернула мені перстеника, пояснивши, що не бажає жити в халупі. Це раз і назавжди викликало в мене відразу до жінок». Інші старі кавалери нарікали на матеріальні труднощі та легковажність жінок: мовляв, вони лише витрачати гроші на власні забаганки й модний одяг, тому чоловіки й не бажають поривати з холостяцьким товариством і звичками.
Ця публікація викликала в місті великий резонанс і в наступному номері редакція розмістила «Відповідь старим кавалерам», авторка якої підписалася «Стара панна» та рішуче засуджувала холостяків: «…ви ставите кав’ярні, ресторани й випадкові романи вище радості власного вогнища, втікаєте від своїх природних обов’язків. Не нарікайте на панянок, а самі з молодих літ учіться бути добрими чоловіками і громадянами. А ми – так уже й бути! – відмовимося заради вас від гонитви за примхами моди й невинного, зрештою, флірту».
«Криваве весілля», нерозділене кохання та інші зітхання
У листопаді 1908 р. в Братківцях розігралася трагедія, охрещена місцевою пресою «кривавим весіллям». А згодом перед судом постало шістнадцять парубків віком від 19 до 32 років, які вчинили дебош на весіллі такої собі Олени Возняк. Молодики 3 години кидали каміння й гілки у весільних гостей та поранили багатьох. Криваву розправу спричинили політичні «розборки», бо серед гостей було чимало москвофілів (прихильників єднання українського та російського народів). Відтак тринадцятьох обвинувачених засудили до тюремного ув’язнення і лише трьох – звільнили від покарання.
У 1910 р. мешканець Станиславова столяр Станіслав Сенковський обвінчався у Кракові з жителькою м. Щавниця (містечко на півдні Польщі) Софією Новак. І наречений, і його суджена були глухонімими від народження й ніколи в житті не чули звуку людського голосу. Шлюбну клятву молода пара дала письмово, після чого відбулася звичайна церемонія вінчання.
У квітні 1912 р. тридцятирічна бездітна вдова Аделя Круліш, що мешкала на вул. Романовського (нині вул. Гаркуші), спробувала вкоротити собі віку, ковтнувши отрути. Непритомну жінку відвезли до шпиталю, де її, на щастя, вдалося врятувати. Причиною розпачливого кроку стало розчарування, адже вдова сподівалась на вдале заміжжя, та цього не сталося.
От як міцно вміли кохати колись у Станиславі!
Нарис підготовлено за публікацією Олени БУЧИК, kuryer-if.info
Перенестись у давній Станислав, пройтися його легендарними вулицями, а головне – все це почути, ви зможете, відвідавши ексклюзивний тур: «Жінки Станіславова»
http://www.okraina.com.ua/tours/karpaty/eksklyuzivniy-tur-zhinki-stanislavova.html