Святилище Довбушеві Комори

Скельно-печерний комплекс на Синицях – святилище Довбушеві Комори.
«Як би то на Синицях вибудувати великий храм, велику церкву, до половини витесану глибоко у скелях, а наполовину – піднесену назовні над скелею. Адже говорять про Синиці, що звідти є фіртка і доступ до тамного світу. І там, на вході, Боже Дитя золотоволосе маленькими рученятами бере бідну душу і веде перед трони зоряні».
Станіслав Вінценз «На високій полонині».
На Верховинщині, як найвисокогірному районі України, що повністю розміщений в Українських Карпатах, існує багато гірських вершин висотою більшою за 1000 м над рівнем моря. Ці гірські структури є цінними природними об’єктами з точки зору екології, історії і культури Гуцульщини та України. Але серед усіх високих гір Верховинщини існують окремі гірські масиви, які помітно виділяються своїми специфічними особливостями. До таких унікальних гірських масивів належать: Чорногірський гірський хребет, Чивчинські і Гринявські гори та Покутські Карпати.
В даній статті ми хочемо привернути увагу нашого читача до гірськог масиву Синиці, що розташувасвя у нижній частині долини між Білим і Чорним Черемошами, які протікать через Гринявські гіри і максимально наближуються до селища Верховина. Кругом цього гірського, напрочуд гарного, вкритого густими смерековими лісами, масиву Синиці розміщено цілих чотири населені пункти: Криворівня, Верхній Ясенів, Верховина, Красноїлля. Гірський масив Синиці утворений трьома основними гірськими вершинами та ще декількома вершинами сусідніх гірських масивів.
Сама висока вершина масиву Синиця підноситься до 1186 метрів над рівнем моря. В неї округла верхівка, із кам’яними невеликими скелями на ній. Довбушеві Церкви – таку назву має це місце. На південний схід від неї по сусідству розташована округла гора Бовдури, на вершині якої знаходиться невелика скеля. З під гори бере початок потік Студенєк. В сторону північного західу від гори Синиця можна побачити трохи згладжену гора Довбушанку, висота якої складає 1100 метрів над рівнем моря. Довбушанку вінчає пара величезних кам’яних скель, розділених глибокою вузькою ущелиною.
А на її дні знаходиться печера, що здавних давен називають тут Довбушеві Комори. Від підніжжя гори Довбушанки починає свій біг потік Шпитеївський, який вливається у Чорний Черемош поблизу Криворівні. Із центральної частини селища Верховина відкривається чудовий огляд усіх трьох основних гірських вершин, по центру яких підноситься до неба найвища гора Синиця.
На нашу думку географічна назва Синиці походить від того, що даний гірський масив має зелено-синє забарвлення. Загальновідомо, що якщо дивитись на лісисті гори, що розміщені на схід від населеного пункту, то саме із-за них сходить сонце і тому вони у першій половині дня мають характерний зелено-синій відтінок (тому, що в ранішньому сонячному спектрі переважають саме сині промені). Таким чином ми припускаємо, що спостерігаючи за цим східним гірським масивом із Слупійки, Жаб’я і Ільців, давні гуцули дали йому влучну поетичну назву Синиці, що дослівно означає – «Сині Гори» чи «Синьогори». Цілком правдоподібно, що протилежний до нього західний Чорногірський гірський хребет, котрий покритий переважно сосною сланкою (жерепом), завдяки своєму характерному темнозеленому кольору, аналогічно до східних лісистих Синиць, одержав від наших далеких предків свою горду назву Чорногора – Чорна Гора.
Особливу увагу давніх гуцулів привертала не найвища гора Синиця, а сусідня із нею гора Довбушанка. Із літературних і усних джерел відомо, що дана гора здавна приваблювала до себе місцевих жителів навколишніх сіл. Сакральний культ цієї гори обумовлений тим, що на її вершині тягнуться до неба дві величезні скелі з кам’яної породи Вони розділені вузькою і глибокою ущелиною, на дні якої знаходиться загадкова кам’яна печера. Саме ці дві кам’яні скелі на верхівці гори і підземна кам’яна печера на дні цієї міжскельної ущелини, які спочатку, в дохристиянські часи були язичницьким скельно-печерним святилищем для наших далеких предків, а значно пізніше – зимовим осідком Олекси Довбуша і його опришків. Дані сакральні скелі зараз носять славну історичну назву Довбушеві Комори.
Багато дослідників Гуцульщини писали про Довбушеві Церкви на Синицях і Довбушеві Комори на вершині гори Довбушанка. Відомий жаб’євський священник і дослідник Гуцульщини Софрон Витвицький у своїй книзі «Історіичний нарис про гуцулів», 1863 року видання, приділив увагу саме гірському масиву Синиці, на якому жив найстаріший на той час гуцул, 130-річний старець Синука. Він розповідав, що село Жаб’є оточено сімома високими горами, котрі мають такі назви: Синиця, Маґура, Кринта, Кострича, Руський Діл, Погар і Безвідна. А у далеку давнину в цьому селі було тільки сім хат: «Видиш, молоденький наш книзю, типер на Жєб’ю вже багато є хат, а мый рыд запамнітав тут тільки всего сім хат».
Із літературних джерел відомо, що видатні діячі української літератури, науки і культури, як Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський, Гнат Хоткевич, Іван Франко, Михайло Коцьюбинський та багато інших, котрі до початку Першої світової війни, творчо працювали і проживали в Криворівні, любили підніматись на Синиці і Довбушеві Комори.
Видатний гуцульський письменник і етнограф Петро Шекерик-Доників у «Етнографічному збірнику» Наукового товариства імені Шевченка, в ХХІV томі, зокрема пише, що давно у Синицях жив мудрий опришок Піґул Попецун, який дожив до 119 років і був знайомий із Олексою Довбушем. Старий опришок Піґул Попецун розповідав гуцулам, що на Довбушанці є цілюще джерело, вода якого виліковує від багатьох хвороб.
У своїй книзі-дослідженні «На високій полонині. Правда старовіку» видатний польський письменник і дослідник Гуцульщини Станіслав Вінценз описав давній міф про існування на Синицях брами на Той Світ та про задум Олекси Довбуша спорудити там кам’яну церкву: «Як би то на Синицях вибудувати великий храм, велику церкву, до половини витесену глибоко у скелях, а наполовину – піднесену назовні над скелею. Адже говорять про Синиці, що звідти є фіртка і доступ до тамного світу. І там, на вході, Боже Дитя золотоволосе маленькими рученятами бере бідну душу і веде перед трони зоряні». Станіслав Вінценз визначив, що найсвятішим місцем на Гуцульщині, яке пов’язане із вшануванням славної пам’яті Олекси Довбуша, вважається Крісло Довбуша на горі Кедровата в Чорногорі: «От тоді загримить з Кедроватої трембіта, кличем полонинським скликаючи народи. Встане молоденький пан Довбуш із Крісла кам’яного, усміхнеться. Відкриються скелі, засвітяться скарби з лона гір, дума Довбушева загримить, летячи зі скелі».
Польський дослідник і фотолітописець Гуцульщини Генрік Гонсьоровський в путівнику «Пасмо Чорногори» детально описує туристичний маршрут із села Криворівня на гірський масив Синиці, на гору Довбушанка до Довбушевих Комор.
Відомо також, що Київська кіностудія ім. Олександра Довженка у 1958-59 роках проводила зйомки художнього фільму «Олекса Довбуш» на території Верховинщини. Один важливий епізод випробувального переходу опришків дерев’яною кладкою через глибоке провалля між двома скелями був знятий саме на Довбушевих Коморах.
У розповідях столітніх довгожителів Верховинщини Олексія Венгрина, Настуні Кошелюк, Василя Максим’юка ми зустрічаємо назви гір Синиці і Довбушанка, Довбушеві Церкви і Довбушеві Комори, а кам’яну ущелину між двома скелями на Довбушанці вони називають гуцульським словом «Сутки». За словами старих людей, Олекса Довбуш із своїми опришками кілька років зимував у підземних печерах на Довбушанці і навіть ховав там свої золоті скарби. Таким чином ми переконуємось, що багато гуцулів вірили у те, що саме у підземних печерах Довбушанки, як у газдівських коморах, заховано золото і срібло Довбушових опришків та самого Довбуша.
На Гуцульщині відомо такий щасливий історичний випадок, що місцевий гуцул Василь Жикаляк (Бабій), 1812 р. н., побачив на Вигоді як під землею горіли заховані нечисті гроші і зумів відкопати чавунний кітлик із золотом та сріблом. За знайдений золотий скарб подружжя Василя і Євдокії на своєму ґрунті на Вигоді спорудили кам’яну церкву на честь Святого Пателеймона, яка у народі називається Бабієва церква. Розказують, що вони купили ще полонину Бабіївку на Ігрецькому хребті. Відомо також, що подружжя Бабіїв і їх годованець Гриньо Крамарук були бездітними.
Відомий український дослідник Гуцульщини Михайло Ломацький у книзі «Країна чарів і краси», 1959 року видання» пише, що гуцули вірили у те, що скарби Довбуша заховані у Синицях і про трагічну загибель Петра Кочергана та його сусіда під час пошуку скарбів: «І скарби Довбушевих опришків у наших горах заховані… Але не в Чорногорі. Вони, оті опришківські скарби, в Синицях, між Красноїлею і Жаб’єм спочивають… Повними бордюгами носили опришки свої скарби в Синиці і там їх у глибокі й просторі комори насипали. Були сміливці, що пробували в комори зі скаобами заходити, – бачили скарби, ба й у руки їх брали, але винести їх із коморів ніхто не зумів.
Оце жив під Синицями Петро Кочерган. Він не мало наслухався ще від свого діда про опришківські скарби в Синицях. Ото почав він продумувати, як би до них дістатися. Намовив ще й свого сусіда, щоб ішов з ним у Синиці скарбів шукати. Почали вони обидва в Синиці ходити – дверей до комор зі скарбами шукати. У глибину скель дістались, крізь щілини між камінними плитами пролізли, та все бартками ковтають і наслухують.
Аж одного разу, вдаряючи й ковтаючи в камяну стіну, почули глухий відгомін. Зраділи. Там, за тою стіною напевно комора зі скарбами!…»
Бували також інші випадки, що пошуки на Гуцульщині золотих скарбів Довбуша закінчувались трагічно. Старожили Верховинщини розповідають, що один житель присілка Синиці господар Іван Григорчук (Дзюбаччін) повірив у те, що саме на Довбушанці можна знайти заховані золоті скарби. Тому влітку 1938 року пан Григорчук разом із своїми товаришами почав копати глибоку яму у землі біля підніжжя Довбушанки. Із кожним днем важкої і небезпечної роботи вони вірили, що знаходяться дуже близько до золотих скарбів (під час копання їм причувалося, що гудить земля і дзвенять монети). По всій окрузі Жаб’я рознеслась чутка, що Дзюбаччіні знаходяться на крок до знайдення закопаних скарбів. І сталося так, що на Богородицю житель села Жаб’є із присілка Ґлифа, господар Генсецький, сам піднявся на Довбушанку, знайшов викопану глибоку яму і хотів знайти скарб. Боже борони всіх людей від такого жахливого випадку, але його пошук закінчився тим, що його живцем засипало камінням у тій глибокій ямі. За наказом польської влади завалену яму було відкопано і знайдено покалічене тіло Генсецького. Від того часу було строго заборонено населенню будь яке копання землі з метою пошуку золота. Так трагічно закінчилася наївна віра давніх гуцулів у закопані золоті скарби Довбуша.
На щастя нам вдалось знайти живого свідка тих далеких подій, внучку Івана Григорчука, пані Григорчук Анну Игнатівну, 1929 р. н. Вона народилася і жила під горою Синиці, а зараз проживає в Косові. Господиня Анна Григорчук нам розповіла таке: «Мій дідо Иван Григорчук, родом из Буківця, задумав шукати скарб Довбуша пыд Довбушєнков. Люде розказували, шо Довбуш закопав там гроші у земню і они горєт. Одного разу світло си показало маєму дідови, вин уздрів икийс вогник на горбі. Дідові сини видговорювали їго вид того копаня, казали, шо то пуста робота. Але дідо таки зачєв копати глюбоку єму, аби найти закопані гроші. Дідови помогали наші люде, они разом викопали дуже глюбоку єму (таку глюбоку, шо свічка за пєть ґроший згорала, єк злізали драбинов у долину). Скоро розішлиси чютки, шо они уже ни делеко вид того скарбу. На Богородицу ни копали, вікігли дерев’єну драбину з єми тай пишли до хати. Икийс Генсецький із Жєб’я, шо жив коло Ґлифи, сам пишов докопати, аби найти тоти гроші. На свою біду, єк вин спускав драбину у єму, то она ни стала на дно, а зависла на каміню. Коли Генсецький злізав по драбині, то она зрушила тото каміні, вин упав у єму і їго там живого засипало земнев. Витак дідо прийшов копати дальше і уздрів, шо сталаси біда. За кілька днів добули Генсецького, тай поховали, а тоту єму засипали. Ми малими коло того місця афини збирали. Тота єма була коло плаю, єк ити гребенем из Слупійки на Довбушєнку, там колись жили Юріюччіні. То сталося перед войнов, я тогди ші дитинов була».
Відомий український історик Володимир Грабовецький, досліджуючи життя і героїчну боротьбу опришкового руху на чолі з Олексою Довбушем, у книзі «Олекса Довбуш» наводить відповідь самого Довбуша, де заховані його скарби: «В полонинах у Чорногорах. Бог знаї, я знаю, земня тим буде користуватиси, а не люде».
Дальше наведемо опис даної природньої, культурної і історичної пам’ятки Гуцульщини. Якщо подивитись на гору Синиця із сусідніх гір, то кам’яні скелі на її вершині подібні до гуцульських церков чи каплиць і тому вони традиційно одержали назву Довбушеві Церкви. Зараз на Синицях ростуть ліси і тому їх майже не видно. Раніше на вершині гори Синиця була споруджена висока дерев’яна оглядова вишка, яку місцеві жителі називали давнім гуцульським словом «Чуга».
На сусідній від неї горі Довбушанка знаходяться знамениті Довбушеві Комори, що складаються із двох великих кам’яних скель, які височіють на вершині цієї кам’янистої гори, порослої смерековим і березовим лісом. Характерною особливістю даних скель є те, що між ними знаходиться глибока ущелина, яку гуцули здавна називають «Сутками», а на сучасних картах вони мають назву «Скельний Коридор». Довжина цієї кам’яної ущелини більше 70 м, ширина внизу – близько 4 м, а глибина у найглибшому місці – біля 20 м. З геологічної точки зору на вершині гори Довбушанка колись була суцільна кам’яна скеля із ямненського пісковика, яка кілька тисяч років тому розкололася на дві частини і таким чином утворилася величезна кам’яна ущелина із вертикальними кам’яними стінами та глибокою печерою на дні.
Досліджуючи гірський масив Синиці, ми провели кілька наукових експедицій, у яких брали участь дослідники Відділення «Філія Гуцульщина» ННДІУВІ та Національного природного парку «Верховинський». Нас найбільше вразило те, що перебуваючи на дні кам’яної ущелини, самому можна переконатись, що вона утворилася в результаті розтріскування гігантської суцільної кам’яної брили, розміри якої сягають у ширину до 100 м, а в товщиною більше 40 м. Сучасні вчені-геологи доводять, що причиною такого розтріскування могло бути інтенсивне вивітрювання води із монолітного каменя-пісковика під час настання льодовикового періоду на цій гірській території. Звідси ми можемо твердити, що кам’яна ущелина між скелями Довбушеві Комори утворилася ще під час льодовикового періоду.
Відомо, що наші далекі предки були язичниками і поклонялися Сонцю, горам, скелям, річкам, потокам, джерелам, лісам, деревам, звірам, птахам, рибам та багато іншим природним об’єктам і стихіям. І дуже ймовірно, що ще сотні років до історичного періоду Олекси Довбуша, вони поклонялися також кам’яним скелям і печерам на Довбушанці. Якщо оглянути східну стіну цієї кам’яної ущелини, то вона покрита товстим шаром моху, місцями на стіні росте папороть, а на окремих вузьких карнизах можна бачити чудо живучості смерічок, беріз і горобини, які своїми коріннями міцно тримаються за тріщини у скелі. Західна стіна цієї кам’яної ущелини є найвищою і цілком вертикальною. Над нею в середній частині нависає найбільший кам’яний карниз, який дає кожній людині явно відчути, що вона незахищена перед величезною кам’яною глибою, яка звисає над її головою, безсила перед тектонічними силами Землі. У західній стіні ущелини є глибока ніша, розмірами у ріст людини, і саме тут знаходиться дуже небезпечний вузький вхід до підземних печер. Особливу увагу слід звернути на велику щілину в західній стіні цієї ущелини. Дуже давно гуцули її назвали «Брамою на Цей Світ», через яку появляються на Землю міфічні Люди-Великани. А вхід у підземні печери назвали «Брамою на Той Світ», через яку відходять Люди-Великани із Землі на Небо. Саме про ці дві сакральні Брами у Коморах Довбуша нагадують давні народні міфи, легенди, казки і співанки. Згідно давніх язичницьких уявлень наших далеких предків, народження Людей-Великанів відбувалося через кам’яну щілину в скелі, а відхід відбувався через іншу вузьку щілину на дні, що веде у таємні підземні печери. Наші далекі предки вважали ці Брами священними і поклонялися їм. Найбільш відомі давні міфи гуцулів про Велетів були записані польським письменником і дослідником Гуцульщини Станіславом Вінцензом у його роботі «На високій полонині» та сучасним українським письменником і вченим Степаном Пушиком у книзі «Бусова книга». Вже набагато пізніше дані скелі і печера були названі Довбушевими Коморами і такими залишаються на даний час.
Загадкою для нас залишається те, що Синиці і Довбушанка достатньо повно відображені у гуцульському фольклорі, але на скелях Довбушевих Комор ми не знайшли чітких рукотворних знаків і символів, подібних до тих, які є на скелях Писаного Каменя. Ми знайшли тільки кілька нечітких заглибин на окремих каменях та деякі рукотворні написи останніх століть. Можливо при наступних наукових експедиціях нам вдасться знайти чіткі сакральні знаки на інших важкодоступних кам’яних брилах Довбушевих Комор.
Для того щоб дати відповідь на багато важливих запитань потрібно провести комплексне наукове дослідження цієї цінної природної, історичної та культурної пам’ятки, яка таїть у собі ще дуже багато цікавих загадок. На нашу думку скелі Довбушеві Комори є дуже важливим сакральним дохристиянським природним об’єктом Українських Карпат, типовим скельно-печерним святилищем, до якого ходили поклонятися своєму язичницькому Богу наші далекі предки. А в пізніші часи підземні печери цілком могли служити місцем зимівлі Олекси Довбуша та його людей.
Особливо варто звернути увагу на небезпечність для численних туристів скелі, ущелини і печери Довбушевих Комор. Тут і зараз на вертикальних стінах ущелини знаходяться відколоті камені, які під час різних природних стихій падають на дно ущелини. Для того щоб прохід туристів дном цієї ущелини був безпечним для їх життя, потрібно здійснити цілий ряд захисних робіт. На нашу думку кам’яні уламки, які знаходяться на дні ущелини, падають туди із вертикальних стін не тільки під час землетрусів (останній із яких був у Українських Карпатах в 1978 році), а й потужних громів, зимового обледеніння вертикальних стін та інших природних стихій. З точки зору безпеки життя людей, подорож по дну цієї ущелини не є цілком небезпечною тому, що відбувається непомітний природній процес руйнування скелі м’якого каменя-пісковика. Вода від постійних дощів проникає у численні кам’яні щілини і збирається там, а щорічно, під час сильних зимових морозів, перетворюється у лід і поступово розриває всі тріщини. Для того, щоб говорити про широке викорстання даного об’єкту для гірського туризму, потрібне її детальне обстеження кваліфікованими фахівцями: геологами, археологами, альпіністами і спелеологами та надійного забезпечення його від можливих каменепадів.
На нашу думку Довбушеві Комори і Довбушеві Церкви, завдяки своїй природній унікальності і безпосередній близькості до Верховини, мають велике майбутнє для розвитку гірського туризму на Гуцульщині. Наше знайомство із різною інформацією про Синиці у «всезнаючому» Інтернеті показує, що туристи дійсно захоплюються Довбушевим Коморами і Церквами, а місцеві жителі Верховинщини, які багато разів побували там, вже звикли до цих прекрасних скель. На даний час Довбушеві Комори на Довбушанці мають статус геологічної пам’ятки природи, одночасно рахуються пам’яткою української історії та культури. Із наукової точки зору дані скелі і ущелина між ними є дуже цінним геологічним та археологічним об’єктом в Українських Карпатах. У найдавніші часи дохристиянських вірувань скелі Довбушеві Комори вважалися Священним місцем народження і відходу Людей-Великанів, а в недавній історії, вони стали місцем перебування опришків на чолі з своїм ватажком.
На завершення ми хочемо коротко описати два туристичні маршрути, які ведуть до гірського масиву Синиці. Перший промаркований туристичний маршрут веде на Довбушанку із Верховини через Слупійку, а звідти плаєм вгору через гірський хребет, що веде на гори Довбушанка і Синиця. Даний вихід є пологий і не вимагає значних фізичних зусиль. Другий промаркований туристичний маршрут починається в селі Криворівня на присілку Заріччя. Звідти грунтова автомобільна дорога проходить правим берегом потоку Шпитиївський до водного джерела-теплиці із назвою «Палієве джерело», де туристи мають можливість перепочити і набрати чистої джерельної води. Потім плай веде через потік на гору Кобилини, на якій знаходиться жила хата-ґражда подружжя Василя і Калини Пунтяків. Звідти плай плавно піднімається на гірську сідловину, із якої відкривається чудовий вид на панораму Чорногірського хребта і мальовниче селище Верховина. Із сідловини стежка веде на вершину Довбушанки до Довбушевих Комор.
Ліс, який росте навколо гори Довбушанки, із скелями Довбушеві Комори на вершині, складається із смерек та беріз і горобин. А на самих скелях є одинокі екземпляри даних дерев, які показують справжнє чудо їх виживання на гірських скелях Український Карпат. Своїм корінням вони з трудом проникають у щілини між каменями і живляться дуже бідно. Такі дерева гуцули називають «шкідоватими». Вони мають надзвичайно щільну деревину і представляють наукову цікавість для дендрологів та майстрів із виготовлення музичних інструментів. Крім того у навколишньому лісі є осередки чорниць і брусниць, які також пристосувалися до високогірних природних умов. Птахи, які літають над гірськими вершинами Синиць створюють неповторний хор пташиних голосів, дисонанс у який вносять тільки голоси круків. У навколишніх кам’яних печерах можна слідити тільки бурсука і лисицю. Вершина гори Довбушанка із Довбушевими Коморами найбільш доступна для туристів у літній сезон, а зимою кам’яні скелі та ущелина між ними часто покриваються льодом і замітаються снігом, тому є вкрай небезпечними для будь-яких туристичних походів.
На закінчення звернемо увагу на актуальність проведених Науковим відділом НПП «Верховинський» експедиційних природно-екологічних досліджень гірського масиву Синиці. Ми переконалися, що даний гірський масив Синиць із кам’яними скелями Довбушеві Комори, що географічно знаходиться у центрі між Верховиною, Криворівнею, Верхнім Ясеновом і Красноїллею, має велику духовну, культурно-історичну та природно-екологічну цінність. Наші дослідження гірського масиву Синиць є першим етапом у дальшому вивченні цінних природно-екологічних та культурно-історичних пам’яток Верховинської Гуцульщини. В перспективі найцінніші природні, історичні і культурні нам’ятки Верховинщини потрібно віднести до складу заповідно-природного фонду новоствореного Національного природного парку «Верховинський».
Відрадним для нас є те, що вчені Національного університету Прикарпаття ім. Василя Стефаника ще у 2006-2011 роках провели експедиційні дослідження найважливіших пам’яток історичної та культурної спадщини Галицької Гуцульщини на території Верховинського району: Чорногора, Вухатий Камінь, Крісло Довбуша, Писаний Камінь, Угорські скелі і Камінь Довбуша. Результати проведених наукових експедиційних досліджень регіону Українських Карпат, одержані під керівництвом професора Миколи Кугутяка дослідниками Інституту археології, етнології та історії Карпат (належить до Національного Університету ім. В. Стефаника), опубліковані 2011 року в двотомній монографії «Каталог пам’яток історії та культури. Старожитності Гуцульщини. Джерела з етнічної історії населення Українських Карпат». Історико-археологічні дослідження території Українських Карпат, проведені Миколою Кугутяком, Богданом Томенчуком, Ігорем Кочкіним, Петром Сіреджуком і Мирославом Волощуком, показали, що в цьому гірському краї є ряд давніх язичницьких святилищ. Тому, описані нами, скелі Довбушеві Комори також можна віднести до типових скельно-печерних святилищ Українських Карпат, котрі є цінним об’єктом сакральної спадщини Гуцульщини і України.