Нещодавно у «Мистецькому Арсеналі» Києва відбулась виставка, присвячена культовому фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Фільму, що минулоріч відзначив своє 50-річчя. Фільму, що кінокритики називають фільмом-всесвітом, початком українського поетичного кіно 1960-х років.
Тож якщо прагнете відчути магію карпатських гір та мрієте пройтися «Слідами фільму «Тіні забутих предків» http://www.okraina.com.ua/tours/ karpaty/slidami-filmu-tini-zabutih-predkiv.html, туристична агенція «Окрайна» запрошує у подорож. Ви матиме унікальну можливість приміряти старовинне гуцульське вбрання, оглянути кадри з легендарної кінострічки, та ще й під віртуозну гру місцевого скрипаля. Досвідчений екскурсовод допоможе збагнути філософію творців Коцюбинського-Параджанова через призму Гуцульщини, її старовинних обрядів, звичаїв, традицій, втілених у «Тінях забутих предків».
Отож, щодо проекту: він унікальний вже тому, що його автори прагнули не просто згадати про ювілей, поставивши чергову «пташку» в звітах, а зібрали 100 артефактів, використаних режисером Сергієм Параджановим у стрічці. Більше того, виставка проводить паралелі з сучасністю і незримими штрихами намічає майбутні шляхи розвитку вітчизняного кіно, підказує митцям можливості творити, переосмислюючи власну історію.
Тож пропонуємо віртуально оглянути виставку, що займає дев’ять залів.
Червоний зал
«Червоний» – перший і один із головних залів виставки, присвячений сцені смерті Івана. На екрані демонструється сцена з фільму, що відкриває роль червоного кольору в «Тінях забутих предків». Здається, вся гама червоного бринить навіть у музиці, що звучить! Адже режисер використав його не для краси, а як спосіб передати нагнітання пристрастей, що переживають головні герої, описані Михайлом Коцюбинський і зафільмовані Сергієм Параджановим.
«Параджанов використовував колір для передачі драматичного складових, – зазначає кінокритик і один із кураторів виставки Андрій Алферов. – У рамках проекту ми багато говоримо про колір. Я прочитав дві лекції «Колір тіней» і провів паралелі між Параджановим і американським авангардистом Кеннетом Енгеромта режисером Мікеланджело Антоніоні, котрі через колір почали передавати внутрішній стан героїв».
Колір – одна зі складових «Тіней», яка допомогла фільму перерости і свою епоху, і творців, і замовників. Тому його чекав міжнародний успіх – великі художники в усьому світі вважають фільм Сергія Параджанова підручником щодо унікальних способів вирішення унікальних художніх завдань.
«Тіні забутих предків» – це початок параджановського експерименту. Можна сказати, що це взагалі дебют Параджанова як великого художника, а не як штатного працівника кіностудії ім. Олександра Довженка.
Намагаючись продовжити Майстра, художник Антон Логов створив із дощок і колод інсталяцію гуцульської хати. До речі, хата – справжня, привезена з Верховини, тож дошки й досі пахнуть деревиною. Антон використав принцип колажності Параджанова і спробував через деконструкцію хати передати творчий хаос, який перебував усередині режисера. Те, що є на екрані – без сумніву, виплеск філософії Параджанова. І нам, хто прямує тим же шляхом, не важлива послідовність.
Навіть якщо «Тіні» порізати на сцени і розглядати їх окремо, ви зрозумієте, що вони самоцінні. Як от сцена з вінчанням – вона дуже інформативна: ти все чудово розумієш, хоча в ній ніхто не промовляє жодного слова.
На фото – Антон Логов
«Сергія Параджанова я люблю з дитинства, люблю його колажі, малюнки, завжди ним цікавився. «Тіні забутих предків» – один із знакових для мене фільмів, – наголосив художник Антон Логов. – І коли Паша Гудімов сказав, що розпочав проект, присвячений фільму, я відразу відгукнувся. Ми вирішили, що я повинен зробити інсталяцію, свого роду, квінтесенцію всього фільму; що стане свого роду, його реінкарнацією у наш час: гуцульська хата, привезена із Західної України і зібрана у вигляді осколків, розкиданих думок, почуттів. Видно кожний розлам колод, що надає інсталяції драматичності. У цій хаті є щось сакральне.
На фото – Святослав Луньов
Музика
«Музику до кожної зали написав український композитор Святослав Луньов. І вона окремим експонатом присутня на виставці, – пояснив Андрій Алферов. – Слава пропустив усі наші ідеї відносно фільму через себе. Тому мелодія гіпнотизує. Вперше в Україні композитор написав музику для виставки. В експозиції ми спробували простежите еволюцію створення фільму, те, як книга Коцюбинського перетворювалася у фільм Параджанова. А почалося все з двох телеграм, які дочка Михайла Коцюбинського, хранителька музею у Чернігові, відправила в національну оперу і на кіностудію імені Довженка. Заявку на фільм досить довго перекидали по студії. Передбачалося, що картину буде ставить Іван Кавалерідзе (український скульптор, скульптор, кінорежисер, сценарист, художник кіно; народний артист УРСР – «Окрайна»), але він відмовився, бо був зайнятий на іншій картині. І тоді хтось запропонував: «Віддайте фільм Параджанову, він дуже любить етніку». Параджанов вхопився за нього, бо зрозумів: це саме той матеріал, за допомогою якого він зможе виразити себе, в якому дозріє його творчий метод. Так народжувалася вершина українського кіно. До сьогодні ніхто нічого більш геніально не зняв!».
Етнографія
Цей зал занурює глядача у контекст фільму. «Тіні» хвилюють і бентежать саме тому, що всі предмети у кадрі створюють атмосферу історії, підштовхують героїв до певної поведінки, відіграють дуже важливу роль. Варто наголосити: всі речі та предмети фільму робили не штатні художники кіностудії Довженка, а зібрані самим Сергієм Параджанов у навколишніх селах. Тіберій Сільваші, студентом потрапивши на знімальному майданчику, бігав у сусіднє село за справжнім черепом. На початках багато хто не довіряв параджанівській буфонаді, вважали, що це все нещире, декоративне, насправді ж він передав те, як люди жили. Він усі ідеї черпав із етнографії, пропускав через себе і втілював у фільмі.
В експозиції представлено сволок (балку) – головну колоду з гуцульської хати, із нанесеними на неї візерунками, що несуть певну інформацію і мають сакральний характер. Коли будинок розбирала і збиралися будувати новий, сволок забирали з собою.
У цьому ж залі демонструються фотографії Миколи Сеньківського, на яких відображено побут і життя гуцулів початку ХХ століття. Ці світлини – можливість порівняти, як виглядали справжні гуцули, зі створеними Параджановим, зрозуміти дистанцію між вигадкою та екранним світом фільму.
Мистецтво – це, в принципі, брехня. А кіно – це брехня 24 кадрів за секунду. Але через цю брехню камера доносити правду життя. Сергій Параджанов, ясна річ, багато речей створював сам, дещо вигадуючи, але відштовхувався від естетики життя гуцулів. Це важливо, тому що гуцули створювали гарне, естетично вивірене життя, яке, без сумніву, і вплинуло на «Тіні забутих предків». Адже все життя гуцула – від народження до смерті – є служіння мистецтву. Все підпорядковано певному естетичному коду, коли ніщо не робиться дарма.
Окремим важливим елементом побуту гуцулів була сокира (бартка): нею міряли небіжчика та ріст дітей, рубали дерева, зрештою, вона була атрибутом зовнішності гуцула. У Параджанова сокира також відіграє важливу роль: у фільмі все починається з неї, вона ламає і з’єднує життя героїв, і не так, як вони цього хочуть, а так, як велить доля. Сокира у «Тінях» – це доля.
У своїх щоденниках С. Параджанов писав, що коли вперше потрапив у Криворівню, то розчарувався: описаного М. Коцюбинським світу більше не існує. Гори затягнуті лініями електропередач, люди ходять у жахливих калошах, усе загорнуто в асфальт. І він, як деміург, почав створювати цей світ по-новому.
На фото – Лариса Кадочникова
Творці
Автори проекту зазначають, що розглядали «Тіні забутих предків» як творчу лабораторію, що зібрала групу божевільних, які повірили у Параджанова і в його кіно. Скажімо, актриса Лариса Кадочникова заплатила своєю кар’єрою в театрі. Вона грала в кращому театрі країни – «Современнике», але все кинула і поїхала на зйомки. Михайло Єфремов (художній керівник театру) їй тоді сказав: «Поїдеш на зйомки – більше не повертайся!».
Георгій Якутович був сподвижником Параджанова і багато віддав фільмові. Другий режисер стрічки – Володимир Луговський, йому приписують затвердження на роль Івана Миколайчука. За легендою, Параджанову не сподобався Миколайчук: «Цього з баб їм лицем знімати не буду». І на роль затвердили Геннадія Юхтіна, але саме Луговський організував для Миколайчука другі проби та підсунув їх Параджанову, який таки затвердив Івана на роль Івана, коли вже почалися зйомки і були відзняті проби з Юхтіним.
Лідія Байкова – одна з найгеніальніших кіномитців, художник по костюмах, декоратор українського кіно. Вона працювала у всіх головних фільмах кіностудії ім. О. Довженка: «За двома зайцями», «Тіні», «Камінний хрест». Тим на менш, була дуже самотньою людиною, на схилі літ поїхала до сестри в Росію, а її колекція (С. Параджанов дарував їй автентичні меблі, картини) загубилась. Авторам проекту вдалося знайти лише дві її роботи, написані під час зйомок «Тіней», та ескіз костюмів, наданих для експозиції вдовою відомого оператора Михайла Бєлікова, Тетяною Петрівною.
Дуже мало експонатів розповідають про кінооператора Юрія Іллєнка. На жаль, з його особистого архіву на виставку нічого отримати не вдалось. Тож представлено тільки його портрет, зроблений Параджановим, і кілька розкадрувань, бо всі розкадровки «Тіней» в основному робив сам режисер.
Актриса Тетяна Бестаєва, яка зіграла Палагну, живе у Москві. Вона зізналась, що про її участь у «Тінях» ніхто не згадував уже років тридцять. Хоча вона одна з небагатьох, хто вивчив українську мову спеціально для зйомок, і її героїня говорила своїм голосом. Тим часом Кадочникову довелося озвучив.
Кохання
Другою відправною точкою для Параджанова (після повісті Михайла Коцюбинського) була картина художника Тиціана «Любов небесна і Любов земна». Сюжет картини став головним символом: Іван розривається між коханням земним – Палагною і небесним – Марічкою. У залі, присвяченому темі любові, демонструються фільми українського режисера-авангардиста Ігоря Подольчака та російського режисера, художнього керівника «Гоголь-центру» Кирила Серебреннікова, зняті на основі сцени весілля Івана та Палагни.
Ці фільми – фантазія, як ця сцена могла б виглядати сьогодні. І вийшло абсолютно віртуозно. Зрештою, відомо, що насправді С. Параджанов вигадав обряд із ярмом, бо у гуцулів немає такої весільної традиції. Через що на знімальному майданчику навіть виник конфлікт: гуцули були проти, але Параджанов наполіг на своєму, і вийшло так переконливо, що всі повірили в існування обряда.
Pictoric
Зал, в якому фільм заговорив мовою сучасної молоді, та ще й у малюнках. Художники клубу ілюстраторів «Pictoric» створили графічні історії, що ґрунтуються на міфах навколо фільму. Скажімо, документально ніде не підтверджена дуель між Параджановим та Іллєнком, є лише спогади різних людей. Але це також частина історія фільму. Параджанов навіть зйомки примудрився перетворити у перформанс, у захоплюючу історію. Її і розповіли мовою коміксів.
Хронологія
Фільм «Тіні забутих предків» став віхою світової історії. Тому організатори виставки вирішили відтворити хронології, окресливши важливі події, що сталися в світі під час зйомок, починаючи з 1962 по 1965 рік: це і прем’єра фільму “Вісім з половиною”, і вбивство Кеннеді, і поява Енді Уорхола.
А ще важливий експонат зали – хрест, що ніби прогнувся під художником. Параджанов проклав стежку, якою, на жаль, ніхто далі не пішов. Тому що людей його масштабу, на жаль, в Україні так і не з’явилося. Він був Митцем із Божим даром, котрий змусив розступитися простір.
Символічно, що тут виставлено костюми героїв кінострічки. На жаль, більшу їх частину просто розікрали у роки перебудови. Дехто стверджує, що багато вбрання опинилось у приватних колекціях української діаспори Канади. Адже, як й інші речі фільму, кіностудія костюми не шила – їх купили у Карпатах, тож деяке вбрання акторів значно старіше за сам фільм.
Ліс
Ліс – німий свідок, що пережив не одне покоління до подій, описаних Михайлом Коцюбинським і відзнятих Сергієм Параджановим, та й переживе ще не одне. Ліс у «Тінях» відіграє важливу роль. Тому в експозиції відведено окрему залу для фото різних епізодів фільму з лісними пейзажами.
А ще тут експонуються скульптури Миколи Малишка, що символізують приховані у деревах душі. Дерева мовчки, з філософським, божественним ставленням спостерігають за пристрастями, що вирують навколо, за вчинками людей, за їх народженням і смертю. Вкрай важливо, що скульптор створює свої скульптури сокирою, а вона, як вже зазначалась, є одна з головних частин фільму, є елементом, що «зшиває» історію.
Роботи М. Малишка доповнюють кадри з фільму, в яких Параджанов намагався передати дух Карпат, акцентуючи увагу на застряглій в багні підкові, зрубаному дереві, моху. На виставці багато творів сучасного мистецтва, котрі стали символічним містком між «Тінями» та нашими днями. Щоб глядач відчув енергію стрічки, були потрібні два електроди – сучасність і архаїка. Саме тому «Тіні забутих предків» пережили все і хвилюють донині».
До речі, 10 квітня «Тіні забутих предків. Виставка» переїхала до Львова.
За публікацією Дарки Бадьор, сайт «Лівий берег»
Туристична агенція “окрайна” запрошує відчути магію карпатських гір під час туру «Слідами фільму «Тіні забутих предків» Ви можете під час нашого туру (http://www.okraina.com.ua/tours/karpaty/slidami-filmu-tini-zabutih-predkiv.html).