Блог туристичної агенції Окрайна

Гори Карпати завжди дивують своїми незвичайними поєднаннями. Кожен хребет, долина, полонина є унікальним. Чи то верхові болота, де попадаєш немовби в кусочок тайги (Іршавський район, поблизу с. Осій), чи ось як наприклад полонина Рівна (Руна) – степ посеред гірських вершин Закарпаття.
Рівна, Рувна, Руна – це назви величезної полонини (кажуть найбільшої в наших горах), що розкинулась між селами Лумшори, Липовець, Лікіцари Перечинського району.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вона красива, коли дивитись на неї з підніжжя, так і вид, що відкривається зверху захоплює дух.
Отож, найкращий спосіб відчути це – вибратись в пішо/вело/авто мандрівку в цей куток гір.
Так і ми зробили із туристичною фірмою «Окраїна» з Тернополя, щоб на власні очі побачити і відчути. Їхали і з практичною ціллю – підготувати деталі маршруту мілітарі-туру по Закарпаттю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я бував тут уже пішим способом, а цього разу випала нагода здійснити захоплюючу подорож на позашляховиках – унікальному творінні радянського військпрому та умілих рук сучасних любителів off-road. Автомобілі «Бобіки», як люб’язно в народі їх називають, надав клуб із аналогічною назвою із міста Ужгорода.
Приїхавши поїздом Київ – Ужгород близько 10 ранку, ми зустрілись із хлопцями на вокзалі, познайомились, і опісля трішки покружляли вулицями древнього міста, послухавши оповіді про славні сторінки історії та життя місцевого краю, особливо про розбудові центральних кварталів в 20-30 роки, період так званого чеського розквіту Закарпаття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Далі наш маршрут проліг на північ, вздовж річки Уж, яка несе свої води із далеких гір україно-польського порубіжжя, через районний центр Перечин та село Тур’я-Ремета.
Їдучи через містечко, ми почули цікаву розповідь про життя легендарного поштаря Федора Фекета, який носив пошту із Ужгорода пішки! Вдячні селяни поставили у 18 столітті йому пам’ятну таблицю.
Проїзжджаючи через Тур’ю-Ремета, дізнались про місцеву куховарську традицію їсти жаб. Виявляється, приніс її сюди повар самого Наполеона Бонапарта, якого в місцеві краї депортували після Наполеонівських війн за наказом цісаря Австрійського.
Отож, такими мандрами ми добрались до села Лумшори, що лежить під самою Полониною Рівною-Руною.
Відразу варто сказати, що Лумшори – це село із найбільшою кількістю мідних чанів на душу населення. Так, величезних мідних чанів, в яких варять живих людей. Дивно, правда? Саме тут знаходяться унікальні здравниці – мінеральну воду гріють у чанах і люди, залазячи в них, лікують чимало хвороб. За переказами, найстаріший тут чан датується кінцем 18 століття. За останні десятиліття, коли відроджується місцева оздроровча справа, місцеві жителі створили багато нових мідних мегаказанів і справно «підварюють» там людей. Кажуть, що після процедур відчуття неймовірні. Треба спробувати наступного разу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перед самим обідом, після короткого знайомства із дивом техніки для місцевих країв – військовим тягачем для гармат Volvo, який сюди пригнали із Німеччини і катають туристів, ми почали підніматись по звивистій дорозі на Руну.
Саме тут ми придивлялись до всіх звивистих поворотів, завалів дерев, кривих ділянок із кутами нахилу дороги до 30-40 градусів. Це нам було треба для влаштування цікавих перешкод для майбутніх учасників мілітарі-туру. Засідки із використанням пейнтболу, невеличкі вибухи із петард та інших сюрпризи – це чекатиме тих, хто приїдуть на нього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 
Нас чекали круті і підмиті ділянки дороги, завали із дерев після бурі, великі калюжі і менші потічки, але «Бобіки» це все справно подолали, правда із допомогою бензопили, і за годинку ми вже були біля озера із ретро-назвою «Комсомольське», яке за пару кілометрів від вершини.
Озеро малодосліджене, проте стало місцем масового відпочинку ще в радянські часи, від чого і отримало певно свою назву.
Зараз тут активно шукають «просвітлення» чи то пак «нірвани» представники різних рухів типу хіпі та тих, що шукають єднання з природою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біля невеликої колиби ми влаштували обід, смачно поївши нехитрого місцевого дорожнього блюда – хліб із запеченим на вогні салом та цибулею та іншими заготовленими наїдками.
Після годинки бесід, відпочинку на озері, ми вирушили далі і за якусь півгодинку були вже на початку полонини, де нас застали великі хмари, які кружляли довкола, та легенький дощик.
А ще, за метрів двадцять на дереві спокійно сиділа пара яструбів, які навіть і не збирались летіти, давши нам змогу насолодитись красою гірських хижаків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На самій полонині ми виїхали на радянську військову дорогу, «бетонку», прокладену із сусіднього села Липовець.
Полонина Руна як і Боржава в часи СРСР були закриті для відвідування, адже тут розміщувались секретні об’єкти – радіолокаційні станції та ще щось інше.
Проте після розвалу Союзу, обладнання вивезли, залишили лиш бетонні конструкції та будівлі.
По дорозі на розлогу вершину, ми оглянули залишки розвалин чеського туристичного притулку, який діяв тут в 30-ті роки минулого століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вершина нас здивувала неймовірним пейзажем – степ у Українських Карпатах.
Розлогі трави тягнулись на кілометри, проте гірські хребти довкола, залишки снігу на північних схилах нагадували, що ми на Руні.
Сам військовий об’єкт вражає. Висота споруд подекути до 10 метрів, вони були вкопані і засипані, щоб не виділятись на рівні лінії грунту полонини. Лише вентиляційні стовпи стирчать над поверхнею.
Багато що в середині затоплено водою, подекуди навіть лежить сніг (в кінці травня).
На північних краях полонини  пам’ятник загиблим десантникам, які в 1944 році брали участь у прориві оборонних ліній німців в Карпатах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Саме ці споруди плануємо використати як кульмінаційні точки мілітарі-туру на Руні.
Погулявши по Полонині Рівній, відчувши дух гір, ми почали хутко збиратись, бо сунула велика хмара, що віщувала сильний дощ.
Вниз наш шлях проліг бетонкою, серпантинами до села Липовець та далі в Ужгород.

 

 

 

 

 

 

 

 

 
Така цікава подорож на джипах, по гірських дорогах і полонинах – це чудова можливість гарно відпочити на вихідних, що я особисто попробував.
Мілітарі-тур, який ми плануємо, включатиме не тільки катання на джипах-бобіках, але й пейнтбол чи страйкбол на вершині (а чого б і ні?), смугу перешкод, навіть для автомобілів, завдання в стилі квест та ще різні сюрпризи.
Відпочивати душею і тілом тут також є де – в купа здравниць в селі Лумшори із чанами та ресторанами, які будуть гарним завершенням «бойового» дня.
Одним словом, Закарпаття – це рай для активного відпочинку!

План туру: http://www.okraina.com.ua/tours/karpaty/vijskovyj+tur+po+zakarpatti.html

Автор статті: Микола Бігус.

Ідея проекту військового туру на Закарпатті: туроператор «Окрайна».

Використання матеріалу можливе з посиланням на туроператора та силки туру, котра подана в даній статті.