У «Старому селі» угорські жандарми досі шукають опришка Миколу Шугая та ганяють п’яниць з єврейської корчми.
В Україні є багато музеїв просто неба. Кожен із них відображає життя та побут жителів певної місцевості. Побувавши в скансені турист повністю переноситься на кількасот років назад, детально знайомиться із умовами проживання предків. Та лише у колочавському «Старому селі» ви повністю поринаєте в атмосферу кінця 19 століття, а про звичаї та побут вам розкажуть «воскреслі» герої тих часів. Адже зустріти історичного героя на теренах села справа звична і місцевих такою атракцією вже не здивуєш. А от у туристів захоплює подих…
Наша група повільно переходить через місток, який веде до музею, що розкинувся під шапкою ялинкового масиву, під назвою «Чертежик». Туристи не встигають робити світлини, адже знимкувати тут хочеться все підряд – синю стрічку річки Колочавка, зелені вершини гір, казкові ялинки… При вході до музею нас зустрічає могутня постать останнього опришка Карпат – Миколи Шугая. Волелюбний горянин не хотів коритися жодній владі, що панувала у цих краях, за що, після багаторічних переховувань по лісах, поплатився молодим життям. Та легенда про Миколу Шугая і його кохання до Ержіки досі заворожує серця слухачів. «Шугай не помер, він житиме вічно у народних переказах, співанках та легендах», – переконує нас на воротах колоритний біров (голова) старого села… Та слова перериває гучний постріл і група здригається від несподіванки… Із-за горбочка, що під лісом, впевненою ходою володаря лісів прямує до нас високий статний легінь із рушницею в руках.
«Це я – Микола Шугай!» І всі бачать – лісовий гість як дві краплі води схожий на свій пам’ятник-двійника. «Ви хто такі і чому прийшли? Що, знову влада помінялася і мене шукають?» Його грізний голос не давав прийти до тями ошелешеним туристам. «Та це наші гості, туристи із Києва», – заспокоює біров, – Миколко, вони мирні люди, не чіпай їх». Оглянувши гордим поглядом публіку, Микола, позалицявшись до молодиць, вертається до лісу. А у нас починається екскурсія по старих хатинках скансену. 
Після оглядин кількох садиб, підходимо до церковно-приходської школи 18 століття. На порозі дяк-вчитель зустрічає імпровізованих учнів та розсаджує за лави (парти). Перед тим, як розпочати урок, всі дружньо моляться «Отче наш». А далі – звичайно ж перекличка.
«Чого твоя сестра Анця нині не прийшла на науку?» – питає дяк в хлопчика у рваному вуйоші. «Та я нині перший встав і взув постоли, а она не мала в чому йти, бо бурше обуви у нас неє».
Із подібних причини до школи не прийшло півкласу: хтось вдома лишився бавити меншеньких братиків та сестричок, хтось пішов у найми заробити шмат хліба, у когось випала черга пасти корів… Дітей у школі негусто. 
Аж тут старечий чоловік приводить дорослого сина і просить взяти до школи, бо мовляв, виріс великий, а розуму немає і женитися не хоче. Вчилися тоді діти різного віку в одному класі, тому дивини у тому, що 18-ти річний юнак прийшов до класу, де сидять на десять років молодші діти, немає.
Після історико-релігійного уроку ми активно, як чемні учні, чимчикуємо до… єврейської корчми. А тут на нас вже чекає господар – перевдягнений жидок Гершко Вольф. На руках у власника корчми мідна таця із децою паленки. «Першу і другу наливаю задарма, а за третю платите потрійну ціну» –ласкаво і хитро заманює клієнтів мудрий Гершко. 
Всередині корчми, на столі нас вже чекають місцеві смаколики – копчене сало, сир, бринза, огірочки, запашний хліб, домашня паленка… Гершко щедро наливає келихи, улесливо припрошуючи всіх випити. Та застілля перериває сільський п’яниця, що з бесаґами та цапіною ввалюється до корчми, голосно вимагаючи налити йому децу. Почувши крики жінки, п’яниця Іван ховається помежи столи і на прохання йти додому відмахується. Виручає жандарм, який із рушницею виганяє розбишаку геть.
Та після того, як ми файно погостилися, нам показують кару за пиятику – ходіння в ярмі по всьому селу. На щастя, гостину у релігійне свято боженик простив нам… на перший раз. Та випивати в єврейській корчмі треба в міру й обережно ще й тому, аби не потрапити до «компанії» – книжки, де корчмарі записували всіх боржників і потім забирали у них земельні ділянки за борги.
«Старе село» група покидала повільно й неохоче, і довго ще в автобусі лунали слова популярної місцевої пісні, яку виконував п’яний Іван: «Червона ружа трояка, мала я мужа пияка…».
Туристична фірма «Окрайна»
Бажаєте отримати порцію азарту, записуйтеся в тури: